Захочеш – і будеш! В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
                    
                           Олег Ольжич

 

 

Важко визнавати, що твоя нація, історією та багатовіковою духовно-культурною спадщиною якої ти пишаєшся, однією з найвизначніших рис свого менталітету зробила (й продовжує підсвідомо робити) вміння плакатись з приводу та без нього. За звичкою. Бо свого внутрішнього стрижня не має. Немає усвідомлення того факту, що кожен – творець власної долі, що кожна людина – у відповіді за своє щастя й свою недолю. Є надія на чужого «дядю», що прийде й спасе, дасть грошей, ковбаси й європейський прогрес – усе разом, бо ж то є не наша парафія – творити власну історію, будувати власну країну.

Комплекс меншовартості українця (не має різниці – великого чи маленького), породжений в нас нашими східними братами-сусідами впродовж більш ніж трьохсот років – мов злоякісна пухлина на серці й у душі української нації, якої дуже важко позбутися, бо, як завжди, і якісних ліків, й сильних духом та патріотичних лікарів у нас не вистачає.

З цього приводу М. Маричевський ще у 1995 р. зазначав на сторінках альманаху «Артанія»: «Ми маємо іти в століття ХХІ…

Ступаймо ж! Але для поступу – потрібен ПОКЛИК. Свідома частина суспільства чекає, хто його кине, з подивом спостерігаючи ту немічну мішанину «більшовицького соціалізму з українським театральним козацьким жупаном». Нам створюються такі умови, щоб нація не проявляла себе: кругом напівпісні, напівдумки, напівлюбов до України, одне слово – напівукраїнство».

Отож, наші офіційні «патріоти» живуть здебільшого з «діагнозом «напівукраїнство», а велика частина зрусифікованого населення України - з принизливим, болісним відчуттям своєї «маргінальності» під назвою «хохол». Тобто, і не українець, і не росіянин, який російською «шокає», а українською не знає навіть примітивних понять.

Так, «російська дослідниця – етнограф Людмила Чижикова у своїх теренових студіях ще шістдесятих років на Кубані згадує, між іншим, таку типову відповідь на її квестіонар: «наши деды были хохлами, а мы смесь, перевертни. Живем между москалями и разговаривать стали по-москальски» (Стаття «Маргінальність – смертельна хвороба нації», Р. Кісь, 1993 р.)

Такому станові справ сприяють і такі наші риси національного характеру як лінь та толерантність до тих, хто з нас і знущається. Ми не просто впустили до своєї «хати» непрошених гостей, ми ще й  за їхнім уставом жити стали! Дожилися до того, що нам на усі голоси кричать, що в нашій демократичній державі росіянин має жити краще, ніж у Росії, а єврей – краще, ніж в Ізраїлі. Мовчать лише за самого українця, бо, інакше, це буде прояв бандерівського (читай: бандитського) націоналізму!. Саме ним на Сході та Півдні України й у Криму лякають дітлахів й дорослих. Так і скитається по нашій багатостраждальній державі привид націоналізму з обрубаними руками (ті хохли й шароварні «патріоти» їх і рубають). Тож тобі ані стягу догори підняти, ані дух у народі звеселити.

Плаче народ, бо нема у нас власного Мойсея наразі, немає Шевченка… За словами М. Маричевського: «А ми чекаємо, хто кине клич: «Іди за мною», бо ж знаємо – без ідеолога немає держави, і ідеолог має бути новий, а його поклик – провісний, що випливає з усього традиційного досвіду древньоукраїнського  менталітету».

Прикро, що немає того самого ідеолога, та й звідки йому взятися?! Добра частина населення України виховується змалечку в атмосфері байдужості, навіть нігілістичного ставлення до нашої ж таки культури, як до культури нижчого ґатунку. «Культури придатної хіба що для кухні, корівника і базару, а може іще – для оголошень в метро» (Р. Кісь).

А з мови починається не лише культура, а й усе життя людини. Гайдеггер про це висловився дуже влучно: «Мова є оселею для буття». Мова не лише оформляє, але й формує думку. Саме вона вибудовує власну візію світу і власну візію людини у цьому світі. Геніальний Потебня наполягав на тому, що мови – відмінні за напрямками рядів уявлень.

Через те, «втрачаючи рідну мову, асимілюючись, русифікуючись, українці не просто міняли «оптику» світосприймання. Русифікуючись, українці втрачали із поля зору і свій український світ» (Р. Кісь). І, на своє горе, засвоїли негативні риси національного характеру свого «старшого брата». Нація, яка породила великих князів, Мазепу й Шевченка, Стуса й Калінця, стала тонкосльозою, жадібною до чужого, заздрісною, дрібною й слабкою духом.

Замість національного ідеалізму у нас – кіч й шароваршина, а інформаційний простір нагадує якусь навалу дріб`язкового російського продукту, за прикладом якого намагаються  «творити» їхні українські колеги. Детективи, стрілянина й жалібні «мильні» серіали на півроку – світ українського телеглядача. До цього додамо ще «слізливі» промови наших політиків й гнітючі новини про нові катастрофи, обвал державної економіки, ДТП, вбивства  та т. ін.

І майже жодної передачі або фільму на найпопулярніших серед українського населення телеканалах, які б були  суголосні нашій сучасності, які б активізували національні традиції, пропагували українську мову, підіймали народний дух. І за 17 років нашої незалежності ситуація хронічної неповновартості усього українського, бездумного споживання культурного субпродукту у вигляді попси, кічу, мелодраматичних серіалів й порнографії майже не змінилась.

Тринадцять років тому М.Маричевський писав про ідентичні процеси в інформативно-культурному просторі нашої держави: «Відбувається руйнування душ. Ввімкнім нашу телевізію…Ви там багато побачите передач, які б душу українську соборували?! Таж всі сили кидають на те, аби культивувати посередність і байдужість…І тут прикра позиція якоїсь частини нашої інтелігенції – хочуть відсидітись, прикриваючись зайнятістю «своїм ділом». Мовляв, я тільки малюю, тільки пишу. Але що мальоване, що написане? Той же Задорожний сказав чітко: «Намалюй Україну».

На жаль, «малювання, співання-оспівування й поетизування» України замало. Робиться це здебільшого для «галочки», між офіційними промовами за фуршетними столиками чутно російську. Українські співаки співають переважно російською жалібні або ж надмірно вульгарні пісні про «постільну любов». Українські мистці, декларуючи своє «українство», демонструють своє «хохляцтво», подаючись, як і за радянських часів, до Білокамінної у пошуках кращої долі і визнання, заздалегідь визнаючи свою нездатність конкурувати з європейськими  і світовими мистцями, страждаючи від своєї «маргінальної роздвоєності» між двома соціокультурними й етнокультурними світами. Саме ця внутрішня роздвоєність й лінь перебороти себе, свої страхи й свої комплекси української меншовартості призводять до майже трагічного морального й творчого спустошення художників і поетів.

Та й що говорити, якщо, так би мовити, «законодавці моди на своє, українське» - наші з Вами державні діячи, не соромлячись телекамер й свого народу, говорять нам російською, що ми з Вами, виявляється, на своїй землі – чужинці, що та українська державна мова – то наша «шароварна» маячня, що у нас і без неї є купа проблем і, на жаль, не вистачає ковбаси…

Народні обранці землі української поводять себе як справжні яничари й запроданці, а ми – НАРОД УКРАЇНИ – терпляче слухаємо, багатостраждально готуємось до нової порції економічно-політичних проблем, в яких, зазвичай, винуваті США або наші «оранжисти», які навмисне погіршують наші стосунки з Росією. І ані тобі протесту, ані заклику до якихось дій заради збереження нашої само ідентифікації, нашої волі і нашої державності. Те, що здобули наші діди й батьки на початку 90-х, руйнується зі страшенною силою під жорнами антиукраїнської ідеологічної машини старого-нового ґатунку.

Тим часом, нарікаючи на долю, ми лише втрачаємо наші здобутки, замість того, щоб стати ковалями власного щастя. Та й годі плакати, бо у Біблії написано: «Кожен, хто має, отримає, а у кого не має, втратить й те, що має». Треба пам`ятати, що наш мозок схожий на сад, який можна доглядати, а можна й занедбати. Ми з Вами – садівники і ми можемо виростити свій сад або ж залишити його у запустінні. Але знайте: саме нам доведеться пожинати плоди або ж своєї праці, або власної бездіяльності!

Як свого часу зауважив Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1995 р.), художник В. Задорожний: «Не будь «гвинтиком», ти – творець».